Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

серце моє мовчало, і від сухості думок, від сухості очей я відчув себе нещасним. Нічого більше не мало сенсу. Ніщо не важило, і, хоч би що я робив, усе було позбавлене сенсу.

І тоді я згадав, що колись – давним-давно, коли я був лише трохи старшим, аніж звичайне цуценя, – у мене була мета: піти на берег океану, туди, де стояло місто повелителя Всесвіту, в Пурі, та спитати ради у Нього. Зрештою, в чому Він міг мені дати раду? Мені вже не хотілося нічого. Все, що мені залишалося мріяти – це тільки впасти безсило біля Його ніг, простягти лапи і випустити з себе подих, аби вже більше нікуди не йти, не міняти нічого, просто бути.

І я, оглянувши востаннє берег Ґанґи, раптом піднявся з ґгату і тихо пошкандибав на схід, туди, де загусала темрява неба, де народжувалася ніч.

12

Я хотів би думати, що я – найбільший невдаха, адже все, що в мене було у житті – все минуло. Та й було в мене хіба що безцільне лежання й роздування боків у перервах між сном та їжею та, іноді, думками про самиць. Але, боюсь, я лише посередність – я бачив справжніх невдах, напівживих, покалічених, без вух і лап, без хвостів, котрі все ж віднаходили в собі сили стрибати на трьох, а то й на двох, кудись далі, вперед – але тільки куди? Далі, назустріч черговому окрайцеві хліба?

Я, правду кажучи, не мав на що нарікати – я побачив світ, полишив позаду себе страшні землі, де були тільки пісок і гірка вода, і віднайшов землю обітувану – де бурі розвали ґрунтів родючі й густі, де пальми і хащі, і вічна весна. Де повітря повниться ароматами трав і плодів, стоїть на світанках щебет птахів, де навіть у найтяжчу хвилину тобі допоможе незрима сила життя і ти знайдеш свою заповітну цілушку хліба у себе перед носом… – а все ж, ідучи до Пурі, я раптом з усією ясністю відчув, наскільки мізерним було все те, що я знав про світ. І якими короткими та незначними були дні, яких і було всього – маленька жменька. Невже це й усе?

Що далі на схід я просувався, то мальовничішим ставав край, яким я йшов. Я рухався поволі – мені не вистачало тепер сил іти цілими днями, як перше, коли я відкривав для себе Індію, і коли я, натхненний невідь-якою силою, забувши про все, кинувся світ за очі – за невідомо чим, невідомо за яким покликом серця. Подорожні, яких я зустрічав, – пси, кози, навіть один слон, який теж рухався в бік океану, казали, що океан близько, ще два-три тижні – і я прийду. А океану не було та й не було.

Болота й річки часом перешкоджали мені, і я довго шукав броду, іноді, зневірившись віднайти його, плив навпростець, боячись, що посеред ріки мене схопить судома і я піду на дно. Мене оточували пальми, клімат ставав вологішим, і я справді вже відчував дихання велетенських солоних вод.

Іноді вночі я дивився на небо, де блискотіли розсипаними жменями зірки, і не впізнавав їх. Я наче знову повернувся в час, коли мені було менше року і коли я вдивлявся у нічне небо пустелі. Тепер же я відчував, що справді далеко зайшов від дому, від місця, яке я звик називати домом – так далеко, що навіть сузір’я тут були іншими.

Мені здавалося, що гарячими ночами я чую шум морського припливу – звук, який я справді пам’ятав ізмалечку. Щоправда, там, у дитинстві, я мешкав на березі вузької затоки, а цього разу я чув, як шумить огром, така сила, якої я ще у своєму житті не бачив. Я чув запах моря, який дедалі певніше долітав до моїх ніздрів, і він тримав мене на шляху.

Світанки тут наче пригортали мене до себе. Ніде я не зустрічав таких налитих прихованою, внутрішньою вологою ранків, як на цій дорозі – на шляху до Пурі. І птахи, здається, кричали мені: «Пурі! Пурі!» І миші пищали в норах: «Пурі!» І кричали пави та мавпи: «На дорозі до Пурі!»

І от, серед ночі, коли, здавалося б, я мав уже звалитися від утоми, я, піднаджуваний своїми чуттями – цими неспокійними звірками, від яких у мене завжди був самий лише клопіт, – я пішов далі. Надто сильно мені вже шуміло у вухах, надто близьким відчувалася велич чогось нового – чогось, про що я ще не знаю. Місяць світив, була повня, і мені не спалось, я йшов і йшов, не роздивляючись, що за стежини під моїми кігтями, коли раптом вийшов на просіку й лапи вгрузли в піску. І тоді я відчув, як свіжий вітер б’є мені в морду, як бризки води летять мені на язик і в очі, і я кинувся бігти так, наче то мав бути мій останній біг на планеті, і з моєї горлянки, наче сам собою, став литися гавкіт, справжній собачий гавкіт, але, на жаль (а може, й на щастя!), його не було нікому чутно – тому що його заглушало ревіння океану. Велетенські хвилі одна за одною били об берег, і сліпучо-білі бризки світла розліталися навсібіч, і чорнота ночі, м’яко підсвічена зсередини повним місяцем, ховала в собі весь огром океану, і тільки моя уява домальовувала, наскільки ж він має бути великим, безкраїм, яка в ньому вирує сила. Я бігав уздовж берега під примарним місячним світлом і щасливо гавкав, немов цуценя, сам не знаючи, з чого радію, і в голові билася, наче метелик, що заблукав у тіснім закапелку, єдина думка: «Вдома, вдома! Я вдома!»

А набігавшись, відчув, що сили мої скінчились, і впав просто на пісок, окопався у ньому й блаженно заснув.

Прокинувся я від ніжного звуку дзвіночків, які долинали до мене звідусюди. На хвилину мені здалося, що я – в раю, тому, про який мені розповідали Чарлі та інші знайомі. Я підвів голову і побачив, що небо вже пожовтіло, а берег поступово заповнюється людьми. Вони нагадали мені йогів з Бенареса, але були більшою мірою одягнені в біле. Вони здійснювали свої ранкові омовіння й підносили молитви, а те, що я прийняв за звуки дзвіночків, було торохтінням бляшанки з-під пива у хатині на пляжі. Вітер кидав нею об стіни будиночка, і щось усередині бляшанки ніяк не мелодійно подзвонювало.

Я пішов до океану, щоб зустрітися з ним віч-на-віч.